Яка біодоступність аміодарону внутрішньовенно або перорально?
Перехід до пероральної терапії Біодоступність перорального аміодарону порівняно з внутрішньовенним варіюється від від 30% до 70%. Біодоступність виявляється нижчою у пацієнтів літнього віку та пацієнтів із серцево-легеневими захворюваннями.
Пероральний аміодарон був більш ефективним, ніж внутрішньовенний аміодарон у подовженні антероградного ефективного рефрактерного періоду додаткового атріовентрикулярного шляху. Лише пероральний аміодарон значно подовжував ефективний рефрактерний період передсердя та шлуночка та інтервал HV (p < 0,05).
Період напіввиведення аміодарону з плазми після однієї дози коливається від 3,2 до 79,7 годин., згідно з одним джерелом. В одному клінічному дослідженні кліренс аміодарону після внутрішньовенного введення у пацієнтів з фібриляцією шлуночків і шлуночковою тахікардією становив від 220 до 440 мл/год/кг.
ГОСТРЕ ЛІКУВАННЯ У пацієнтів, які потребують тривалого лікування, внутрішньовенне дозування слід перейти на пероральне дозування. Пацієнти, які отримували аміодарон внутрішньовенно менше одного тижня, повинні приймати від 800 до 1600 мг аміодарону перорально на день.
Пацієнти приймали внутрішньовенно аміодарон перед початком перорального введення протягом середньої тривалості 38,3 години (IQR 25,1–61,4 години), а середня тривалість перекриття внутрішньовенної та пероральної терапії становила 0,1 години (IQR -5,1 до 1,6 години) (табл. 4). Середня загальна доза внутрішньовенного аміодарону перед початком перорального введення становила 1705 мг (IQR 1173 мг–2842,5 мг).
Біодоступність перорального та внутрішньовенного аміодарону відрізняється від від 30% до 70%.